Словограй - Ігор Січовик - РУДАНА
_Р_У_Д_А_Н_А_  

Пригодницька повість
від Ігоря Січовика








Новая страница 1

КА-НІ-КУ-ЛИ!

 

Найскладнішу задачку Макарові довелося розв'язувати не в школі, а в перший день літніх канікул, коли тато з мамою запитали, де він хоче відпочивати — на дачі чи в таборі?

Поки хлопчик думав-гадав, куди йому податися, надійшов лист з Кривбасу: дід Андрій запрошує внука до себе. Він — гірник, збирається на пенсію, тож сумно доведеться самому...

— Поїду,— сказав Макар батькам,— у Кривбас до діда, бо на дачі і в таборі я вже був.

Тато збирався їхати з ним, але син запротестував, мовляв, не маленький — сам доберуся, а вони хай дадуть дідові телеграму, щоб зустрів на вокзалі, та про всяк випадок адресу його напишуть. Батьки згодились, взявши у Макара слово, аби він слухав діда Андрія, як самого себе, і відвезли сина на київський вокзал. Посадили у вагон, ще й сусідів попрохали приглянути за ним у дорозі…

Макар із спортивною сумкою через плече зійшов на криворізькому вокзалі, тримаючи в руках фотокартку діда, однак його самого ніде не побачив. Чи телеграму не одержав, чи, може, заспав? Розгубився хлопець: як бути в незнайомому місті, але вчасно пригадав, що має в кишені дідову адресу, розпитав у перехожих, як дістатися до селища Веселого, сів у тролейбус та й помчав по гарячому від сонця асфальту під мостами, повз заводи й фабрики, через гірницькі селища.

Їхали довго. Нарешті зупинилися. А воно, це Веселе, і не місто й не село: стоїть гарна сільська хата, а неподалік — п’ятиповерховий будинок, і не вгадаєш, хто кому йде назустріч — місто до села чи село до міста...

 

 

НЕЗВИЧАЙНЕ ЗНАЙОМСТВО

 

Дідову хату Макар відшукав одразу ж. Вона стояла поблизу річки Саксаганьки, в оточенні верб і кленів. Над хатою ширяли голуби всіх мастей, а над водою —щебетливі ластівки. «Як добре, що я все-таки поїхав до діда! Такого гарного куточка навіть уві сні не побачиш! От тільки де це мій дід подівся?» — подумки запитував себе Макар, розглядаючи зелене подвір'я.

— Ти чого це вештаєшся по чужих дворах?! — пролунав поряд дзвінкий дівчачий голос.

Спершу Макар хотів нагрубити знахабнілому дівчиську, та коли озирнувся, ледве язика не проковтнув від подиву: розсунулися кущі, і з них вийшла індіанка, точнісінько така, яких часто показують у пригодницьких фільмах. Голова її була обтикана гусячим пір'ям, руки й ноги розцяцьковані фарбами, у носі і вухах — серги завбільшки з бублик.

— Мені здається, не я, а ти в цьому дворі чужа.

— Хто, я — чужа? — погрозливо запитала індіанка і правицею підняла дерев'яний спис з наміром вцілити ним у незнайомця.— Це наша фортеця, і ми охороняємо її від чужинців. Ми нікому не дозволимо розгулювати без потреби довкола дідової хати!

— І дідових родичів не пускаєте?

— Родичів це не стосується. Був би ти його внуком, то й для тебе не існувало б ніяких заборон,

— А якщо я насправді внук?

— Справжнього внука дід Андрій поїхав зустрічати на вокзал.

— Як це поїхав? — вигукнув вражений Макар.— Чому ж він мене не зустрів?

— Вигадуй, вигадуй! Знаємо, який ти внук. Ти — лжевнук! А за всяку неправду ми караємо удвічі суворіше, ніж за будь-яку іншу провину!

Індіанка вставила в рота чотири пальці, свиснула, та так голосно, що у вухах Макара аж задзвеніло. За її спиною виник загін «воїнів», озброєних луками і списами.

— Так ви, значить, десятеро проти одного?! — кинувся Макар в атаку.

— Воїни вождя Інки! Не відступайте перед лжевнуком! Вітюше, твоя черга!

Макар не встиг роздивитися як слід, що ти за один той Вітюх, як почув: у повітрі щось просвистіло, й тіло його стиснув зашморг. Вітюх за кінець мотузки підтягував до себе полоненця.

— Що ж, ваша взяла! — зітхнув у розпачі Макар і звернувся до індіанців з останнім проханням:— Судіть мене судом праведним. але дозвольте хоч раз побачити рідного діда...

— Багато говоритимеш, то зможеш навіть прапрадіда побачити!—пообіцяв довгоносий індіанець, якого вождь Інка назвала Вітюхом.

— Як тебе звати? — запитала лжевнука Інка.

— Макаром,— буркнув у відповідь сердитий Макар. клянучи себе за те, що так необачно потрапив до рук кістлявого дівчиська і трьох її воїнів.

— Макаром? А де живеш?

— У Києві.

— Вождь Інко! — гукнув з вершечка дерева спостерігач.—До нас наближається дід Андрій!

— З онуком?

— Без онука. Бачу ще—дід Андрій дуже засмучений.

— Здрастуйте, діду Андрію!

— А, це ви...

— Що з вами, діду?

— Кому потрібне чуже лихо...

— Хоча б нам. Розберемо потроху на кожного, і вам не залишиться, — хитро мружить очі Інка.— Ну, то зізнавайтесь!

— Я ж вам, здається, казав... Пішов зустрічати внука, а він десь пропав... Треба повідомити батьків...

— Не треба! Ми самі спробуємо розшукати його.—Й Інка кивнула на Макара.—Ви часом не знайомі з оцим хлопцем?

—Вперше бачу. Це новенький з вашої команди?

— Інка засміялась:

— Швидше з вашої. Якщо вірити його словам, то він ваш онука...

— Ні, мій дід не такий. На фото він з вусами, а цей...

— Вуса я недавно поголив! — виправдовувався дід.

— А як вас звати?

— Андрієм Кириловичем. А тебе?

— Макаром Васильовичем!

Дід і онука кинулись один одному в обійми.

— Внучку, де ж це ти пропав на вокзалі? Я шукав тебе біля дев'ятого вагона...

 — А я вас біля шостого. Видно, мама сплутала на квитку шістку з дев'яткою, коли посилала телеграму...— зробив висновок Макар, але тепер це вже не мало ніякого значення.

 

 

ЧЕРЕЗ ВИПРОБУВАННЯ

 

Вранці за вікном пролунав знайомий посвист, і Макар, мов за командою, зіскочив з ліжка, вдягаючи на бігу штани.

— Чого ви такі ранні? — запитав він невідомо кого.

— Не ми, а я! — озвалася на Макарове невдоволення Інка і вийшла з кущів, зовсім не схожа на ту, яку він вперше побачив учора. Вона була в рожевому платтячку і з розкішним бантом на голові. «Ну й вирядилась, наче на концерт!» — подумав Макар, однак вголос поцікавився;

— Що накаже робити сьогодні вождь Інка?

— Город діда Андрія ми полили, може, ще щось йому допомогти?

— Чому це мій дід так вам сподобався?

— Як чому? Сам живе, до того ж збирається на пенсію. От ми й взяли над ним шефство... У твого діда добре: і вода, і сад, і полуниці...

— А якби ще й мед був, то ви тут і ночували б?

— Збиткуєшся, Макаре?

— Ні, хочу вас попередити, що мій дід відтепер має надійного помічника, а у вас з'явилася можливість трохи помізкувати, а то ви щось сумно живете...

— А я гадала, що ми з тобою подружимось,—образилась раптом Інка.—Може, тобі не подобається, що я в хлопців за вожака?

— Що ти, Інко! Я приємно вражений, що цими шибениками командує така... така... гарна дівчинка.

— Макаре, ти правду говориш?

— Чисту, як небо над нами!

— Мені здається, я втратила силу, відколи тут з'явився ти. Мабуть, дивуєшся, що ми граємося в індіанців?

Чому ж, гратися треба, але, розумієш, так, щоб було, наче навсправжки... Треба вигадати щось цікавіше...

— Знаєш, Макаре,— по-змовницьки зашепотіла Інка.—А ми маємо велику таємницю!

— Таке вигадуєш! Щоб у вас таємниця була! Оце вже справжня вигадка!

— А от і маємо! Мені дуже кортить відкрити тобі її, але я першою заприсяглася краще язика відкушу, аніж видам її чужинцю...

— Виходить, я вам чужий? Що ж, будь здорова, а я пішов у кіно!

— Макарчику, не ображайся. Як тільки приймемо тебе в свою команду, ти одразу ж дізнаєшся про неї. Ти нам дуже-дуже потрібний!

— Коли ж це ви мене приймете?

— Скоро, якщо тільки витримаєш кілька випробувань.

— Та у вас тут суворо, як у розвідників!

— А що ж ти хотів, аби ми приймали першого-ліпшого? Яка ж тоді ми команда?

— Гаразд, я згоден у вогонь і воду!

   У вогонь і воду лізти не доведеться, але трохи незвичайного буде...

 

 

СЮРПРИЗ ДІДА АНДРІЯ

 

— Макаре, куди ти запропастився? — почувся з вікна голос діда Андрія.

Макар підійшов до діда, потягуючись, як кіт на сонечку.

— Маю для тебе, онучку, сюрприз: поведу я сьогодні тебе у кар'єр. Ну то як? Правда, здорово?

Однак повідомлення діда Андрія ніскілечки не вразило Макара. Він лише стенув плечима.

— Та ти хоч знаєш, що таке кар'єр?! — розхвилювався дід Андрій, зрозумівши марність своєї затії.

— А що в ньому цікавого? Яма, та й усе. Одного разу я вже був у глиняному кар'єрі...

— Макаре, ти ще не знаєш, що таке справжній гірницький кар'єр, де видобувають руду! Я в ньому сорок років пропрацював, але до цього часу не можу надивуватися. Втім, краще раз побачити, ніж сто разів почути. Ось твій робочий одяг, гірницька каска, прихопимо трохи харчів, щоб не витрачати час на їдальню...

По правді сказати, Макарові не дуже хотілося в той кар'єр. Подумаєш, копають якусь глину та ще й радіють, як діти. Він і сам взяв би лопату і накопав би тієї глини скільки завгодно! Але про всяк випадок поцікавився:

— Діду, навіщо ту руду добувають? З неї, мабуть, фарбу виготовляють? Та й то саму руду?

— Виходить, козаче, ти нічого не знаєш про руду? Це, Макаре, не проста руда, а залізна! Яку б ти річ не побачив з металу, то все з нашої руди виплавлено! А добувають її гірники у шахтах. Під землею прорито тисячі підземних ходів. І відкритим способом, у кар'єрах. Зрозумів?..

Проминули розкішний сквер і попростували до якогось насипу.

«І не надокучив дідові отой кар'єр, що він з ним так носиться? Скоріше б скінчився сьогоднішній день та настало завтра, і тоді б я приступив до свого першого випробування»,—думав дорогою Макар, ступаючи слідом за дідом. Він уже збирався вигадати якусь причину, аби повернутися додому, але не встиг — дід Андрій урочистим голосом повідомив:

— Ну, ось ми й прийшли!

Макар глянув у далечінь, але нічого не помітив, крім посадки. Виявляється, дід набагато вищий від нього, і тому бачив значно більше. Щоб зрівнятися з дідом, Макарові довелося пройти кроків п'ять уперед.

— Ог-го! — тільки й вихопилося у Макара. Кілька хвилин, він не міг навіть рота відкрити. Якби зараз перед ним поклали коробку найсмачніших у світі цукерок, навіть уваги не звернув би на них — таким захоплюючим виявилось видовище. Те, що він побачив унизу, майже на трьохсотметровій глибині,— ні описати, ні переповісти.

— Діду! Дідусю! — смикав Макар за рукав, і йому стало приємно від того, що саме його дід стільки років пропрацював у цьому кар'єрі-гіганті.— Невже ви поведете мене аж донизу? Ну справжній тобі місячний кратер!

— Якщо хочеш...

— Дуже хочу!

— Але попереджую: ти мусиш виконувати все те, що і я.

— Діду Андрію, вважайте, я ваша тінь!

 

 

ПЕРШЕ ВИПРОБУВАННЯ

 

Над Веселим повис прохолодний вечір. Молоді солов'ї настроювали ще незміцнілі голоси, як оті скрипалі, що готуються до великого концерту. Поміж вербами і кущами бузку нечутно котить легкі хвилі неширока річка Саксаганька, і лише де-не-де понад водою виквакують жаби та сплескують чималенькі коропці, лишаючи перед оторопілими рибалками безкінечні кола...

Цього погожого літнього вечора людство навіть не здогадувалось, що недалечке від річки Саксаганьки розгортатимуться незвичайні події.

З гурту виступив Вітюх:

— Востаннє попереджую: якщо твоє серце має звичку ховатися в п'ятки, можеш одразу відмовитись від випробування.

— Я готовий виконати будь-яке завдання! — твердо відповів Макар Інці та хлопцям, що невідступне ходили за своїм ватажком.

Вітюх нагнувся до сумки, попорпався в ній і вже потім передав Макарові якусь річ. Гриня Буц присвітив ліхтарем і Макар побачив камінь з двома видряпаними літерами: «РУ».

— Ти, очевидно, вже побував на нашому старому кладовищі?

— Побував. Нічого цікавого...

— Так от,— продовжував Вітюх таким голосом, що у хлопців поза шкірою пробіг мороз.— Так от, цей камінь ти повинен залишити вночі на могильній плиті графа Цвіріньківського. Вона — найвища на кладовищі. А трохи згодом один з нас перевірить твою роботу. Можеш прихопити ліхтарик.

— Не треба.

— А тепер всі по домівках! — наказала Інка, і її команда щезла так само непомітно, як і з'явилася.

Минуло кілька годин. З боку кладовища хтось нишком крався поміж деревами і кущами, лишаючи за собою тихий шелест листя.

Нарешті Макар зупинився у дідовому дворі, зазирнув у освітлене вікно: дід Андрій все ще читав якусь пригодницьку повість. Хлопчик відійшов оддалік і в промінні електричного світла заходився струшувати з одягу пил,

— Макаре!

— Хто тут? — Макар блискавично відскочив у темряву ночі.

— Це я, Інка...

— Ну то виходь! Чого ти вештаєшся так пізно? Ще батьки шукатимуть...

— Не шукатимуть. Я вдала, ніби заснула, а сама вистрибнула з вікна на вулицю. Ти... ти поклав камінь на могилу?

— Вже й забувся!

— Хух, а я так перехвилювалася...

— Було б від чого!

— Чесно зізнатися, Макаре, я так боялася…

— От дива! Ватажок такої команди — І боїться.

— Ну то й що? Як-не-як я — дівчинка. А втім, я боялася за тебе...

— А додому ти іти не боїшся?

— Як тобі сказати...

— Гаразд, проведу, а то ще заблукаєш!

— Не треба, я сама! — Й Інка миттю розчинилися у темряві.

— Ну й капризне дівчисько! — махнув рук хлопець і нишком забрався до кімнати через прочинене вікно...

Наступного дня, ще вдосвіта, до Макара забарабанив Вітюх.

— Що там таке—чи не пожежа, бува?— невдоволено буркнув Макар.

— Вітаю! Перше випробування ти пройшов на «відмінно».

— Знаю й без тебе!

— Знаєш, та не все... Якби я схотів, то того каменя могло й не виявитися на могилі, й ніхто не довів би, що ти його там залишив... Ось так! Отож, не дуже упадай за Інкою. Затям: я її перший заступник і охоронець!

— Інка мене зовсім не цікавить. І взагалі, я ще подумаю, чи варто йти у команду, якою верховодити дівчисько...

— Та ти що, Макаре! Такого вожака і серед хлопців не знайти! Навіть я, і то не зміг би так керувати, як Інка. Справжній старшина! Ось тобі лист з другим завданням.

Вітюх зник, а Макар надірвав конверта і прочитав писульку:

 

«ВИПРОБУВАННЯ №2

Колгоспний сад за Веселим охороняє дід Кузьма і його пес Динозавр — тварюка, лютішої за яку немає в цілому світі. Так от: сьогодні, коли дід Кузьма піде на обід, ти повинен зняти нашийник із пса і як речовий доказ показати нам. Зустріч — о п'ятнадцятій нуль-нуль біля річки Саксаганьки.

                                                                                  «РУ»

 

Рівно о п'ятнадцятій годині Макар з'явився на умовне місце з нашийником і... самим псом Динозавром.

Команду Інки мов вітром здуло.

— Куди ж це ви повтікали? Стривайте! — кричав навздогін їм Макар.— Ну й диваки! А я так хотів познайомити їх з моїм новим добрим другом...

Два дні Макар не стрічав нікого з Інчиної команди. «Напевно, я їм не підхожу. Чужак»,— зробив висновок, нудьгуючи вдома самотою, оскільки діда ніяк не відпускали на пенсію, бо він всім був потрібен «до зарізу».

 

 

ПРОПОЗИЦІЯ ДІДА АНДРІЯ

 

Вихідного дня дід Андрій покликав до себе онука.

— Макаре, як ти тут без мене? Вже подружився з Інчиною командою?

— Та вже-е,— розтягував не такі вже й довгі слова Макар.

— Потерпи трохи, а то я ніяк не вийду на пенсію:

то план треба дотягти, то зміну підготувати. По правді сказати, на роботі я почуваюся набагато краще, а вдома мені сумно. Але я не про це. Потрібна ваша допомога.

— Чия це—ваша?—не зрозумів Макар, озираючись і не помічаючи нікого,

— Твоя і твоїх друзів. Ну то як — згода? Макар не поспішав з відповіддю, оскільки додаткові справи не входили в його плани.

— Треба порадитися з хлопцями...

— Та з Інкою! — підказав дід Андрій.— Чи, може, вона у вас уже не старша?

— Чому ж, старша. Але в нас усі рівні.

— Все одно ви повинні більше за всіх поважати дівчинку...

— Діду, а чому ви не скажете, що за роботу ви для нас підготували?

— Треба допомогти археологам.

— У нас у Києві,— проказав байдуже Макар,— ці археологи всі горби перерили в пошуках стародавніх скарбів...

Дід зрозумів: онука нічим не здивуєш, тож повів далі:

— Ці археологи — давні мої знайомі. Вони просять допомогти їм під час розкопок. Розумієш, Їх поки що двоє. отож не вистачає рук...

— Побачу наших, пораджуся, хоча не думаю, щоб щось із цього вийшло.

— Я не наполягаю, я просто спитав на той випадок, якщо у вас знайдеться вільний час...

Макар відповів дідові спокійно, але ноги його так і просилися зірватися з місця і помчати до Інки, забувши про образу на неї. Ото вже буде несподіванка! Ще невідомо, хто кого прийматиме в свою команду!

— Я, внучку, піду до магазину, а ти вже переговори зі своїми ру...

— Чому ж ви, діду, не доказуєте? — схопив Макар діда Андрія за рукав, зрозумівши, що він якимось чином зв'язаний з командою Інки.

— Я хотів сказати: з твоїми русочубими...

— А Вітюх, до прикладу, чорний, як смола...

— Так то ж Вітюх, а решта вигоріли на сонці, аж світяться...

З таким серйозним дорученням, яке дід Андрій дав Макарові, аж ніяк не можна було звертатися до Вітюха чи ще до когось Із хлопців, тут потрібна була саме Інка. Тож, не затримуючись ні на мить, він подався до ЇЇ двору. Зупинився, щоб трохи відхекатися, і тільки тоді поліз поміж кущами до вікна.

Віконниці виявились відчиненими навстіж, І Макар спершу вирішив роздивитися, що діється в кімнаті. Те, що він побачив, вразило його не менше, як би раптом він побачив перед собою марсіянина: Інка бавилася в ляльки — заплітала їм кіски, зав'язувала на голівці бантики, співаючи колисанку. «Оце так вожак!» — мало не вигукнув Макар, але вчасно опам'ятався. Звістка, з якою він прийшов до Інки, була настільки важливою, що все інше відступало на задній план. Аби не ставити дівчинку в незручне становище, Макар відійшов од вікна І свиснув. Він побачив, як Інка швидко накрила ляльок ковдрою і зразу ж спритно вистрибнула через вікно.

— Це ти, Макаре? — не приховуючи радості, вигукнула Інка.— Що це тебе привело в таку рань?

— Рано — для ледацюг, а для робочої людини — саме час! Є важлива розмова.— І Макар озирнувся:— Віч-на-віч.

— Та говори, не бійся: батьків немає, а бабуся недочуває.

— Дід Андрій пропонує допомогти археологам у пошуках древніх скарбів...

— Справді, Макарчику? І ти згодився?

— Я, звичайно, згодився, а щодо вас не знаю...

— Але ж ми, вважай, з однієї команди!

— «Вважай» — ще не все. Як приймете, отоді буде «все».

Hosted by uCoz

Сторінка 2




Головна/Зміст