Словограй - Ігор Січовик - КОШЕНЯТА І ВАТАІгор Січовик

ФОРМАУЛА ВУЗЛА

 


Художник — Кость Лавро

 

 

 

КВАРТИРА №13

(розділ з повісті) 



 

Того дня, коли я зібрався в гості до баби Вільми, усі важливі справи і зустрічі переніс на пізніше. Готувався, як до свята. Добре, хоч старенька заздалегідь визначила день і час мого приходу: 13 травня о 13 годині, 13 хвилин і 13 секунд. Я здогадався, чому баба Вільма назвала саме цей час, а не інший. Очевидно, для того, щоб я легко його запам’ятав.

Одягнувшись у спортивний костюм і прихопивши мобільний телефон та коробку шоколадних цукерок, я зайшов у ліфт. Лише тепер до моєї свідомості дійшло запитання: звідки у нашому бу­дин­ку взявся тринадцятий поверх, якщо їх всього рівно десять? Ну й вигадниця ви, бабусю!

Я вже збирався покинути ліфт, як раптом на панелі побачив кнопку, на якій миттю висвітилося число 13. Відступати було пізно. Невпевненим рухом пальця натиснув на кнопку. Ліфт повільно рушив угору. Подумалося: чого тільки не вигадають ліфтери заради зайвої копійки.

Мушу зізнатися, я маю давню звичку лічити в ліфті до десяти з тим, щоб він зупинився саме тоді, коли я прокажу останнє число. Цього разу мені не пощастило. Після слова «десять» ліфт продовжував рухатися. Я повторив рахунок. Результат не змінився. Тоді я вирішив запустити в дію свій резервний, безвідмовний  прийом. Долічивши до дев’яти, я рахував таким чином: дев’ять, а потім, розбиваючи кожне слово на склади, подумки продовжив: де-в’ять з по-ло-ви-но-ю, де-в’ять з во-ло-си-но-ю, во-ло-си-на об-ри-ва-єть-ся і де-сять по-чи-на-єть-ся... Але й це не допомогло. Минуло не менше двадцяти хвилин, а я досі подорожував невідомо куди. Мені набридло повторювати одні й ті самі цифри, тож вирішив заповнити час лічилкою:

Один — я у тата й мами  син.

Два — на землі росте трава.

Три — ціле літо дмуть вітри.

Чотири — номер нашої квартири.

П’ять малят у ліжку сплять.

Шість в театрі зайвих місць.

Сім бананів легко з’їм.

Вісім білок сплять у лісі.

Дев’ять – каже котик: "Лев я!"

Десять пальців має Леся.

Лічилка допомогла, як мертвому кадило. Я зрозумів, мої замовлянки нізащо не співпадуть із зупинкою ліфта. Якби я їхав у метро, то вже давно дістався б Хрещатика[1]. Тим часом, моя буйна фантазія розігралась на повну силу, і я відчув себе в космічному човнику Челленджер[2], який несе мене до далеких зірок. А втім, коли нас так часто відвідують НЛО, може й не таке прима­ритися. І раптом (все неймовірне починається зі слова  "раптом!") я подумав: чому б мені не полічити до тринадцяти? Тим паче, це улюблене число баби Вільми. Можливо, саме в ньому криється мій порятунок? Я швидко почав лічити, і коли проказав: «13», ліфт різко загальмував і зупинився, ніби вкопаний. Двері прочинилися, і я вибрався на майданчик поверху. Просто на стіні красувалося число 13. Я зі своїми куцими знаннями з математики почав розмірковувати: якщо це справді тринадцятий поверх і на кожному міститься дві квартири, то на ньому ніяк не може бути квартири з номером 13, а лише 26. Однак мої міркування спростувала реальна табличка на дверях з таємничим номером 13. Вона переливалася всіма барвами веселки в супроводі електронної мелодії. А втім, чи варто дивуватися витівкам людини, яка не спроможна пригадати, скільки їй літ?

Я натиснув на ґудзик дзвінка. Двері відчинилися, і я обережно увійшов до квартири. Те, що я побачив, нагадувало казку: велику королівську залу прикрашали меблі часів Рембрандта і Леонарда да Вінчі[3] — вони були справжнім витвором мистецтва. «А в бабулі, виявляється, вишуканий смак» — подумалось мені. Ліворуч і праворуч височіли акваріуми, у яких хлюпалися невеличкі акули, щуки і навіть середнього розміру крокодил. У міцній сталевій клітці сидів чималий папуга. Потужним дзьобом він настирливо довбав ананас, і водночас уважно прислухався до незнайомих звуків.

— Привіт! — почув я тоненький голос невідомої істоти, що долинав невідомо звідки. — Я тут!

Голос мені видався знайомий. В оксамитовому кріслі красувалася… Хто б міг подумати: Варвара!

— Привіт, Варваро!

— Я не Варвара!

Я зрозумів, ця дівчинка грає чиюсь роль — дітям такі перевтілення до вподоби. Я сам інколи вдаю себе за князя Ярослава Мудрого чи Богдана Хмельницького з мечем або шаблюкою в руці!

— А де твоя бабуся? — запитав я, озираючись довкола.

— Бабуся вийшла… із себе. Але вона незабаром повернеться. Що ти, Макарчику, мені смачненьке приніс?

— Я приніс твоїй бабусі коробку цукерок.

— То я їх з’їм…

— Але ж ти не бабуся?

— Яка різниця? Ми з нею одне ціле. Вибач, з тобою не поділюся, адже тринадцять цукерок не ділиться на двох.

Вмить я побачив, як у моїх руках з коробки зірвалася целофанова плівка, і кришка піднялася сама по собі. У напрямку дівчинки одна за одною полетіли шоколадні цукерки. Господарка квартири ледве встигала роззявляти рота, - ковтала солодощі на льоту, плямкаючи губами.

— Дякую, Макарчику, такої смакоти я не куштувала від часів царя Гороха.[4]

— Будь ласка, — відповів я, розглядаючи живі картини, що прикрашали стіни. На них були яскраво відтворені сцени пекла. Ще кілька років тому вони мене неймовірно вразили б, але не тепер — такі електронні рамки продаються чи не на кожному кроці.

Дівчинка, здається, прочитала мої думки.

— Знаєш, Макарчику, сучасна наука і техніка позбавляє світ загадковості та казкової таїни. А закінчиться це тим, що люди перестануть захоплюватися. На кожне диво показуватимуть пальцем, примовляючи словами Тараса Шевченка: «Може, так і треба?»

— Варваро…

— Я не Варвара.

— Не прикидайся… Ти ж любиш математику?

— Ненавиджу цифри і числа. Вони в мені не викликають жодного подиву.

— Але ж ти недавно переконувала мене, ніби математика для тебе, як чудодійна магія…

— І чого ви всі вчепилися за цю математику? Нічого таємничого вона не приховує… Принаймні, для мене. Якісь цифри, числа, дії… Маєш при собі калькулятора?

— Так,  у мобільному телефоні.

— Будь ласка, набери яке-завгодно число з десяти, ста чи тисячі цифр, додай до нього будь-яке інше число, і натисни кнопку: «Сума».

Це мені нагадало цирк, коли маг просить глядачів назвати різні цифри і миттєво підбиває результати. Але ж не таку кількість, яку пропонує ця дівчина…

— Я вже додав.

— А тепер звіримо суму: 9683527309315856349…

— Точно! Цифри збігаються. Правда, на моєму калькуляторі вони не вмістилися… А ти кажеш, нібито математика тебе не цікавить.

— Зовсім не цікавить… Мене більше приваблюють цукерки. Іншого разу принеси мені три, ні, п’ять, а краще десять коробок. Та й від п’ятнадцяти не відмовлюся. Втім, якщо хочеш, можу помножити, відняти або поділити будь-яку кількість цифр. Гарантую: помилки не станеться.

— Ти мені нагадуєш комп’ютер…

— А я і є кумп’ютер! Як бачиш, нічого цікавого у твоїй математиці.

— Правду кажучи, я й сам від неї не в захваті. То мій дідусь не може без неї обійтись, як риба без води.

— Макарчику, тобі не хочеться погратися?

— Звичайно, хочеться. Мені ж не сто років, як твоїй бабусі.

— Чого ти схопився за її сто років?! Вільмі не сто, а сто з гаком років, а гак може бути завдовжки двісті, а, може, й тисячу літ. Які ігри тобі подобаються?

— З буквами і словами. Від них хоч користь якась. А порожніх я не визнаю.

 — А мені до вподоби «хрестики і нулики». На жаль, я жодного разу не вигравала.

— Ти мене приголомшила! Виконувати такі складні математичні дії і не вміти передбачити два ходи наперед? Фантастика! Спробуй створити формулу гри у «хрестики і нулики».

— А що таке хвормула?

— Важко пояснити, — звучить по-вченому. Зараз увійду в Інтернет і, можливо, розшифруємо цю штуковину. До речі, тобі відомо, що таке код?

— Чи не той, яким користуються на переговорних пристроях у під’їздах будинків? Їх домофонами називають...

— Еге ж, він. Набравши відомі нам цифри, ми відчиняємо двері, проникаємо в комп’ютер, а дехто і в банківські сейфи… Ага, вичитав. Формула — це математичне визначення якогось закону, явища або процесу… І позначається вона коротким записом. Це своєрідний ключик від замка. Маючи схильність до математики, ти могла б створити формулу, за допомогою якої можна передбачити наступні ходи.

— На цю тему, Макарчику, в нас накладено табу, тобто заборону. Адже можна створити таку хвормулу, з допомогою якої легко знищити Всесвіт…

— Скажи, дівчинко: тобі щось відомо про формулу Вузла?

— Стривай, стривай… Щось пригадую. Здається, на світі існує кілька хвормул, над якими людство б’ється кілька століть… Серед них хвормула золота і хвормула Вузла. Я маю готову хвормулу Вузла!

— Може, подаруєш моєму дідусеві?

— Я чула: дарують квіти, художні картини, присвячують вірші… А як подарувати хвормулу, не знаю… Якщо я подарую хвормулу Вузла, твій дідусь стане її автором, тобто володарем, а це в науці, і в літературі називається — плагіат, або простіше — привласнення чужої праці. Тобі не буде соромно за нього? А йому за себе?

Я на мить уявив свого дідуся - легендарного автора формули Вузла. Деякий час нам довелося б звикати до його нового звання — академік. А скільки слави й почестей випаде на його долю! Інтерв’ю, до­ку­ментальні фільми, запрошення в десятки країн… Я вже не кажу про Нобелівську премію, — без­перечно, її він отримає поза чергою. Його портрети висітимуть в галереї поряд з портретами най­вида­тніших математиків світу. Але ж тоді у професора може зникнути мрія, заради якої він живе на землі…

— Ти, дівчинко, права… Не будемо заважати дідусеві у його пошуках. Коли вже повернеться твоя бабуся?

— Вже повернулася…

Дівчина почала повільно обертатися, перетворюючись на бабу Вільму.

— Д-д-доброго д-д-дня…—  проказав я, клацаючи зубами.

— Макаре, я не маю звички двічі вітатися зі знайомими. Ще подумають, ніби я не сповна розуму. Як тобі у моїх хоромах? Подобається?

— Як у казці... — проказав я у відповідь, особливо не добираючи слів.

— Казки, хлопче, то вигадки народних мудреців, а це реальне життя, у яке не кожному щастить проникнути.

— Бабо Вільмо, ви мене з пантелику збили. Проста киянка і такі неймовірні дива…

— Хочу тебе просвітлити: для людей я — баба Вільма, а в моєму чарівному світі звуся Відьма.

— Відьма?! – вигукнув я, не повіривши своїм вухам. — Справжня відьма?

 — Справжнісінька. Що не є. Макаре, якби я була проста киянка, то ще досі тягала б продукти у торбах і одержувала пенсію, якої моєму котові Жу-Жу не вистачить бодай на тиждень. Правду я кажу, Жу-Жу? 

— Ви, моя господине, праві, як  моє праве вухо.

Кіт був схожий на невеличкого чортика з ріжками. Схожих я бачив на котячих виставках.

— Перепрошую, бабо Вільмо… ви мешкаєте не в нашому будинку?

— Якби я мешкала у вашому будинку, не поважала б себе анітрохи. Хіба у вас кімната? Наче камера у в’язниці — три метри — туди, чотири метри — сюди. А в коридорі удвох не розминутися. Навіть пристойні меблі не поставиш. Якісь багатоповерхові бараки[5].

— Бабо Вільмо,  що то за дівчинка була зі мною?

— То я в далекому дитинстві…

— Чому вона схожа на мою знайому Варвару?

— Це я собі так вигадала: якщо тобі подобається та дівчина, чому б не набрати її подоби? Пере­втілитися у щось чи в когось для мене не складає труднощів. Тим більше, Варвара, здається, у тебе закохана…

— Але ж, бабо Вільмо, нам ще рано виявляти свої почуття…

— Хто тобі сказав, рано? Напевно, вчителі… А вони тебе не попередили, що й дихати шкідливо? Адже в повітрі стільки мікробів! Любов народжується разом з людиною. Спершу до батьків, потім до природи, друзів, хлопчиків чи дівчаток. Я тобі, Макаре, таке скажу: соромитися любові й кохання не можна, на них все живе тримається… Тільки смерть від ненависті та зла буває. От бачиш, ми з тобою заговорили, як поети…

— Бабо Вільмо, виходить, люди помиляються, коли малюють вас такими, перепрошую,  потворами… А ви ж така мудра…

— Бувають, Макаре, винятки і серед нас, і серед вас. Я, наприклад, з дитинства почуваюся хвілософом.

— Я це одразу помітив.

— А ще я хвеміністка…

А це що таке? Я напружив пам’ять, однак нічого не міг пригадати, хоча й чув це слово по телевізору. Довелося увімкнути Інтернет і зазирнути на довідковий сайт. Ага, ось і відповідь: фемінізм — це жіночий рух за широкі громадянські права.

— І чим ви, бабо Вільмо, займаєтесь?

— Боремося з чортами за рівні права.

Я усміхнувся.

— І як ви з ними боретесь?

— Виходимо з мітлами на демонстрацію і йдемо до начальника кодла[6] з транспарантами: «Очистимо Пекло від чортячого мракобісся!», «Ганьба тим, хто пригрівся біля пекельних казанів!», «Кожній відьмі нову мітлу!», «Хочемо рівності!»

— Бабо Вільмо, а яких прав вам бракує?

— Хоча б найменших. Чорти не поступаються нам дорогою в космосі чи місцем у ліфтах. Захопили Лису гору[7], привласнили й будують собі дачі із соляріями. Навіщо, питається, бруднулям засмага? На всіх спільних зібраннях вони завжди серед почесних гостей. У керівництві кодла жодної відьми, самі чорти з такими черевцями, що їх можна посилати у відпустку в зв’язку з народженням дитини. Та й транспорт у їхніх копитах, точніше  —  під ними — вони літають у найновіших космічних тарілках, а ми, як завжди,— на мітлах, якими навіть дорогу не підметеш.

— Бабо Вільмо, ви хочете сказати, ніби чорти і НЛО — одне й те саме?

— Один біс! Літають і винюхують, де щось не так лежить, аби привласнити. А коли вас запитують: де поділася якась річ, ви за звичкою відповідаєте: а дідько його зна... Дідько знає, де вона поділася, а вам невідомо, бо ви далі свого носа не бачите.

— Чому ж, ми навіть у космосі побували, але чортів там не бачили…

— І не побачите, бо вони ховаються в тінь.

— А чому вони з нами не спілкуються?

— Бо вважають себе за велике цабе. Мовляв, про що з вами, людьми, говорити, якщо ви досі їздите на велосипедах? А вони, бач, підкорили собі інші галактики. А як літають — просто жах. Жодних правил безпеки космічного руху не дотримуються. Багато хто з них вживає заборонені напої і стимулюючі препарати, а це призводить до аварій. Лише цього року наші відьми зазнали у космосі 666 аварій. Ці чортяки нічим не відрізняються від деяких людей: такі ж скупі, тупі, злодійкуваті і невиховані. А ще вони ледарі, брехуни, хабарники… Якби ти знав, скільки вони беруть за тепле місце у пеклі… Ніколи не повіриш: два кіла золота!

— Невже і в пеклі є проблеми?

— А де їх нема? Там така холоднеча — зуб на зуб не попаде. А позолотиш ручку, і дрова знайдуться, і березовий віничок роздобудуть, і масаж зроблять. Комфорт, як на курорті. Я би цих чортяк поганою мітлою вимела, щоб і духу їхнього не чути…

— А де ці чорти мешкають?

— Поряд з нами. Тільки на різних поверхах… Така наша доля — жити разом і паскудити одне одному. А втім, не вдаватимуся до подробиць, нам про це мовчати наказано...

— Якщо я правильно зрозумів, відьми не в ладах з чортами? Виходить, не тільки ми, люди, не мо­жемо порозумітися? Важко сказати, хто від кого походить: люди від чортів чи чорти від людей?

— Макаре, я переконана: порівну. Фіфті-фіфті[8]. Але часи змінюються, а з ними і все довкола. Ми, відьми, більш гнучкіші, швидше призвича­їлися до плодів цивілізації, вчасно зрозуміли, що вижити в цьому світі можна лише з допомогою добра, а не зла, яке досі проповідують вперті чорти. Ви, люди, стільки про них приказок та прислів’їв понавигадували — нам і не снилось. А про нас жодної пристойної примовки немає. Ніби ми не існуємо. Ще й художники  підпряглися — тисячі карикатур з чортами намалювали. І такі, і сякі, а ми — лише в ступі з мітлою. Ніякої тобі хвантазії і совісті! Та ще плітки розповсюджують, нібито ми ночами перетворюємося на кішок і доїмо людських корів. Брехня! Тепер тих корів удень зі свічкою не знайдеш. У нас молока і без ваших корів вистачає — бо давно осідлали хімію.

— Бабо Вільмо, а навіщо вам молоко здалося? Ви ж його не вживаєте...

— Молочні ванни приймаємо. Яка відьма не мріє стати красивою? До чого я веду? До того, що ви, люди, ставитесь до нас зі зневагою.

— Бабо Вільмо, ви праві. Справді, про чортів, є багато всіляких приказок, примовок, скоромовок, загадок і прислів’їв… Я їх добре пам’ятаю. Ось деякі з них:

Біс та його діти панують у світі.

У тихому болоті чорти водяться.

Сміливого чорти бояться.

Не такий чорт страшний, як його малюють!

Стільки з нього користі, як з чорта смальцю!

Потрапив до чорта в зуби.

Тут і чорт ногу зламає.

— Ну й пам’ять у тебе, Макаре! Майже, як у мене. Стільки дурниць запам’ятати! А втім, я тебе не осуджую, це твоя особиста справа чи то пак — захоплення, а по-нашому — хобі.

— Бабо Вільмо, а ще ви чим займаєтесь?

— Даю безкоштовні поради.

— Чортам?

— Кому завгодно. Чорти моїх порад не чують. Упруться рогами, з місця не зрушиш. До речі, можу й тобі щось порадити.

— Мені поради не потрібні — жодних проблем. А батькам не завадили б…

— Хочеш сказати: сваряться?

— Звідки ви знаєте?

— По очах бачу.

— Інколи буває. І все через дрібниці. Не так давно знову посварилися. Тато сказав: «Буде дощ», на що мама заперечила: «Дощу не буде». Коли з неба випало кілька краплин, тато вигукнув: «А що я ка­зав?!». Мама йому у відповідь: «Хіба то дощ? То кіт наплакав». Після цього вони перестали  спілкуватися. Але ж справи не лежать на місці — вдома щось треба робити…

— І як твої батьки виходять із такого становища?

— Я між ними стаю посередником.

— Ти? Ану просвіти стару відьму, як ти до цього додумався?

— Дуже просто. Якщо мамі треба звернутися до тата, вона підходить до мене, і каже: «Перекажи татові: у нас зламався кран». Я йду до тата і переказую мамине прохання, а у відповідь повторюю татові слова: «Зараз відремонтую».

— Чудово! Одразу видно: внук прохвесора!

— Але ж, бабо Вільмо, я вдома не завжди буваю, а без мене вони не порозуміються.

—  Для цього у вас є кіт.

— Звідки ви знаєте про кота, точніше, про кішку?

— Чи важко здогадатися? У кого котів немає? Та й руки в тебе подряпані... Тепер мама повинна голосно звернутися до киці: «Ясю, ти знаєш, удома не залишилося хліба!». На це тато відповідає: «Гаразд, Ясю, зараз куплю». Наче й не спілкувалися, але добре порозумілися, не порушуючи мовчанку.

— Справді, бабо Вільмо, дуже просто. Дякую за пораду. Я передам батькам. Правда, їм ця гра може сподобатися…

— Зате скільки нервів збережуть — цілий клубок!

— Бабо Вільмо, ви мудра жінка… перепрошую, відьма.

— Така, як є.

— Вам добре у казковому світі, всі свої мрії можете здійснити. Чи не всі?

— На деякі чорти встановили обмеження. Заборону, табу, чи як у вас кажуть: цен… цен…

— Цензуру[9].

— Так, так – цензуру.

— Наприклад?

— Ми не можемо з трону прибрати царька-диктатора[10], або по-вашому президента – він під повним захистом чортів. А все інше нам підвладно. Будь-які перевтілення або швидкості..

— Але ж, бабо Вільмо, ви самі мені скаржилися, нібито у вас постійно виникають проблеми з пересуванням у космосі. Навіть причину назвали — застарілі ммітли.

— Це, Макаре, стосується космосу, а я про Землю кажу.

— І як ви до нас добираєтесь?

—  До України — вашим ліфтом. Адже ми звідти родом. А до інших країн… Прошу…

Баба Вільма палицею вказала на чудернацькі двері, уквітчані металевими стрілами, кільцями та іншими геометричними фігурами. Я знехотя піднявся з крісла, яке піді мною перекочувалося хвильками, створюючи ефект масажу. Як у ньому зручно! Отакі б нам у школу парти! Без перерви просиділи б п'ять чи шість уроків.

Баба Вільма стукнула ковінькою по підлозі – і важкі двері прочинилися із залізним скреготом.

— Мако! – погукала твердим голосом відьма. — Біжи-но сюди!

Я повернув голову і побачив чималу макаку, яка стрибала з люстри на люстру, зі столу на крісло, наближаючись до своєї господині.

— Слухаю вас, моя повелителько! Що накажете?

— Ти чуєш, як двері скриплять? Вони мені душу перевертають. О, Макаре, я, здається, згадала про людську душу! Може, вона  справді в мені зароджується?

— Бабо Вільмо, навіть не сумнівайтеся. Ви майже людина! А добро чинять тільки з чистою душею.

— Макаре, не перебільшуй. Душа може бути тільки в людей.

— Не кажіть, я маю десяток знайомих, у яких за пазухою камінь замість душі.

Невдовзі повернулась Мака, і спритно змастила металеві двері. Баба Вільма знову вдарила  ковінькою по підлозі, і дві половинки дверей нечутно розчинилися перед нами.

— Заходь! — кивнула мені головою відьма.

Я ступив кілька кроків, і панорамне приміщення освітилося мерехтливими вогнями. Я подумки висловив своє захоплення: "Це ж треба! Без будь-якої електроніки — і такі дива. Наче з повітря!" Що буде далі, — я здогадатися не міг. Моя земна фантазія не здатна була й на крок наблизитися до досягнень казкового світу.

— А тепер, Макаре, підійди до будь-яких дверей.

Наче загіпнотизований, я попростував до одних з них. Втім, назвати їх дверима не повертається язик. Вони були схожі на декоративні віньєтки, геніально розмальовані на стіні невідомим художником. Кожен з малюнків мав характерний стиль, але всі вони разом складали суцільне панно.

— Не бійся, Макаре!  Прочитай, що на них написано.

Я поволі наблизився до дверей. І майже пошепки проказав:

— Фран-ці-я…

— А тепер доторкнись до дверей! — почувся позаду владний голос.

Хоча мені не звикати до бабиних вигадок, я не поспішав виконувати її наказ. Треба було подумати про те, як убезпечитися на той випадок, якщо раптом встряну в халепу.  

І все ж, цікавість перемогла мою невпевненість у собі. Я торкнувся декоративних дверей. Вони не про­чинилися, а просто розчинилися в стіні. Я з несподіванки широко розплющив очі — і побачив…  Ейфелеву вежу!

— Йди! — ще суворіше наказала баба Вільма, і я ступив у безвість. 

Коли ж опустив ногу, одразу відчув під собою асфальт і почув голоси людей. Я підвів голову. Переді мною, мов ялинка, яскраво палахкотіла Ейфелева вежа. Я обійшов її з усіх боків, після чого перевів погляд на Єлисейські поля... Побачити на власні очі восьме диво світу мені не доводилося навіть уві сні. Висловити своє захоплення вголос я не встиг, оскільки відчув, як мимоволі зробив крок назад — і знову опинився в панорамному приміщенні.

— І як тобі мандрівка? — запитала баба Вільма.

— Здорово! —  коротко вигукнув я, оскільки мені забракло слів.

— А зараз можеш торкнутися до будь-яких дверей. Але без виходу на територію країни. Сам розумієш, часу на все не вистачить.

Вдруге вмовляти себе я не став. Наблизився до дверей з написом: Єгипет. І торкнувся пальцем. Перед моїми очима, наче на екрані, постали віковічні споруди на чолі з пірамідою Хеопса. Простягни руку — і я біля них. Але ж мені хотілося побачити Велику Китайську стіну, статую Свободи,  Ніагарський водоспад, Букінгемський королівський палац та багато іншого…

—  Бабо Вільмо, ви перевершили мою уяву.  Якби я не бачив вас на власні очі, подумав би: сон! На таке здатний хіба що творець Всесвіту…

—  І з ним ми, відьми, співпрацюємо… Гаразд, трохи погомоніли про те, про се, пора й на спочинок. Та й на тебе рідня зачекалася.

— Котра година? — сполошився я.

— О-пів на другу ночі — відповіла баба Вільма, і рукою вказала на великий настінний годинник.

— Я пропав. Мене напевно шукають батьки. Ох і перепаде ж на горіхи…

— Ой лишенько! — сплеснула руками баба Вільма. — Це моя вина! Заговорила тобі зуби. А втім, пригадала! Є вихід! Є!

Вона повільно потюпала до годинника. Двічі сплеснула в долоні, і він опустився до її рівня. Баба Вільма скрюченими пальцями торкнулася великої стрілки й почала обертати її у зворотному напрямку. Я поглянув у вікно і побачив сонце, яке повільно котилося в небо.

— Ось тепер все гаразд! — посміхнулася баба Вільма. — Можеш, Макаре, спокійно повертатися додому. Зараз на всіх годинниках о-пів на десяту.

— Дякую, бабусю, ви мене вчасно виручили!

— Знову — бабуся?! Кому потрібні твої телячі ніжності? Ти ж чоловік, а чоловіки не мають права розкисати.

— У нас так прийнято. Може, вам щось принести?

—  Я маю все. А таких солодких цукерок ще не було.

—  Ви любите цукерки?

— Зовсім не люблю. Як казав мій знайомий чаклун-анцибол[11]: і від солодкого гірко буває.

— Але ж ви так смачно їли!и!

— То було в дитинстві. Інколи стаю дівчинкою, щоб поласувати цукерками, отоді їх багато не буває…

Я увійшов до ліфта і натиснув кнопку четвертого поверху. Ліфт гойднувся і пішов донизу. Досить швидко прочинилися двері, і я з радістю побачив знайомий коридорчик. Його стіни були розписані графіті: «Оксано, я тебе кохаю!», «Не голосуйте за Чортовецького!». «Наталко, я завтра зателефоную!». «Юля — наш президент!», «Юра + Таня = Любов до гроба!», «Люди, не пишіть на стінах! Не будьте свиньми! Начальник ЖЕК[12]».».


 

[1] Хрещатик -  центральна вулиця міста Києва - столиці України.

[2] Челленджер — американський космічний човник.

[3]  Рембрандт Гарменсзон ван Рейн (15 липня 1606—4 жовтня 1669) — нідерландський художник, офортист доби бароко. Леона́рдо да Вінчі  (15 квітня 1452 — 2 травня 1519) — видатний італійський вчений, дослідник, винахідник і художник.

[4] Цар Горох міфічний герой українського фольклору.

[5] Барак (італ. baracca) — тимчасова, дешева будова, споруджена нашвидкоруч.

[6] Кодло — галасливий натовп, компанія, наприклад, хуліганів, всякого зброду.

[7] Ли́са гора́ — історична місцевість у Києві, де нібито в давні часи збиралася на шабаш нечиста сила.

[8] Фіфті-фіфті  - половина на половину (італ. fifty-fifty).

[9] Цензу́ра — контроль держави, організації чи групи людей над публічним виявом думок і творчості індивіда. Як правило, проявляється у придушенні вияву певних ідей, торкання певних тем або вживання певних слів.

[10] Диктатор - особа, що має необмежену владу в якійсь галузі і нав'язує свою волю іншим.

[11] Анцибол - болотяний чорт.

[12] ЖЕК — житлова експлуатаційна контора, що займається ремонтом і обслуговуванням будинків.



 
Головна/Зміст